Лікарі рекомендують різне лікування: хто визначає тактику та несе відповідальність?

У медичній практиці трапляються ситуації, коли різні лікарі надають пацієнту протилежні рекомендації щодо лікування. Наприклад, один фахівець вважає доцільним оперативне втручання, тоді як інший наполягає на медикаментозній терапії. Виникає запитання: хто в такому разі визначає подальшу тактику лікування та відповідає за її обґрунтованість?

Насамперед важливо розуміти, що розбіжності в медичних рекомендаціях самі собою не свідчать про порушення з боку лікарів. Для оцінки ситуації необхідно з’ясувати, на яких результатах обстежень, клінічних показаннях та особливостях стану пацієнта ґрунтується кожна з рекомендацій.

Хто відповідає за ведення пацієнта?

Відповідно до статті 34 Основ законодавства України про охорону здоров’я, обов’язок своєчасного та кваліфікованого обстеження і лікування пацієнта покладається на лікуючого лікаря. Водночас пацієнт має право вимагати заміни лікаря, а вибір методів лікування здійснюється відповідно до медичних рекомендацій.

Важливо розрізняти консультацію іншого фахівця та офіційну заміну лікуючого лікаря. Сам факт отримання альтернативної рекомендації не означає, що відповідні повноваження автоматично переходять до іншого спеціаліста.

Згідно зі статтями 38–39 Основ законодавства України про охорону здоров’я, пацієнт має право обирати лікаря, якщо той може запропонувати свої послуги, а також отримувати інформацію про стан свого здоров’я та ознайомлюватися з медичними документами. Це дає можливість звернутися до іншого фахівця за додатковою професійною оцінкою — так званою «другою думкою».

Чи може консиліум вирішити суперечність між лікарями?

Консиліум дає змогу колегіально розглянути клінічну ситуацію, зіставити різні медичні висновки та оцінити можливі варіанти лікування. Проте юридичне значення його висновку залежить від конкретної процедури та спеціального нормативного регулювання.

Наприклад, Положення, затверджене Наказом МОЗ № 2559, регулює проведення консиліуму для констатації смерті мозку. Тому його положення не можна розглядати як універсальний порядок вирішення будь-яких розбіжностей щодо тактики лікування.

Водночас висновок консиліуму не скасовує права пацієнта на інформовану згоду. Відповідно до статті 43 Основ законодавства України про охорону здоров’я, згода пацієнта необхідна для застосування методів діагностики, профілактики та лікування. Законодавство передбачає винятки, зокрема у випадках прямої загрози життю, коли отримати згоду об’єктивно неможливо.

Як діяти, якщо рекомендації лікарів суперечать одна одній?

Щоб забезпечити належне ведення пацієнта та уникнути непорозумінь, доцільно:

• передати лікуючому лікарю всі отримані консультаційні висновки;
• з’ясувати причини розбіжностей між рекомендаціями;
• уточнити, чи потрібні додаткові обстеження, консультація іншого фахівця або проведення консиліуму;
• належно задокументувати обґрунтування обраної тактики лікування;
• зафіксувати інформацію, надану пацієнту, а також його згоду або відмову від запропонованого медичного втручання.

Особливе значення має належне оформлення медичної документації та фіксація волевиявлення пацієнта. Це можуть бути декларація із сімейним лікарем, історія хвороби, виписка, письмові відмови та інформовані згоди, а також заяви й запити щодо заміни лікуючого лікаря.

Хто несе відповідальність за суперечливі рекомендації?

Отримання консультаційних висновків від інших лікарів або проведення консиліуму не звільняє лікуючого лікаря від відповідальності автоматично. Водночас це не означає, що консультанти та учасники консиліуму не відповідають за власні професійні дії та висновки. Їхні обов’язки й можлива відповідальність оцінюються окремо з урахуванням обставин конкретного випадку.

Для притягнення медичного працівника до кримінальної відповідальності за статтею 140 Кримінального кодексу України необхідно встановити сукупність обставин: неналежне виконання професійних обов’язків унаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до них, настання тяжких наслідків і причинний зв’язок між цими діями або бездіяльністю та наслідками. Самого факту несприятливого результату лікування для цього недостатньо.

Водночас питання відшкодування шкоди в цивільному порядку вирішується за іншими правилами. Зокрема, стаття 1172 Цивільного кодексу України передбачає відповідальність роботодавця за шкоду, завдану його працівником під час виконання трудових обов’язків. Тому обов’язок відшкодувати шкоду не обов’язково покладається безпосередньо на лікаря.

Отже, якщо лікарі надають різні рекомендації, вирішальне значення мають обґрунтованість обраної тактики лікування, дотримання прав пацієнта, належне документування медичних рішень і встановлення відповідальності кожного медичного працівника відповідно до його професійних обов’язків.